Михайло Грушевський. Життя окрилене ідеєю

Підвищення інтересу до національних традицій, мови, культури українського народу безпосередньо пов’язано з історичним минулим нашої держави, колишнім буттям українців, видатними особами, діяльність яких залишила пам’ятний слід в історії. Завдяки проведенню широких досліджень у сфері грушевськознавства повернулося із забуття ім’я Михайла Грушевського (1866-1934), чия багатогранна діяльність надає уявлення про розмаїття та суспільну цінність таланту вченого.

Михайло Грушевський належить до числа найвизначніших українських істориків і політичних діячів, який займався не тільки історією і громадською діяльністю, а й з великим успіхом викладав. М. Грушевський народився в 1866 році році, з 1886 по 1890 навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, в 1894 році захистив докторську дисертацію і переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії. Його політична кар’єра почалася в у Львові, в Галичині, де він став одним із засновників Української національно-демократичної партії (УНДП), метою якої було об’єднання розрізнених сил українських патріотів Австро-Угорщини.

Напередодні першої світової війни Михайло Грушевський хотів покинути кафедру Львівського університету, чому сприяли суперечності всередині українського національно-демократичного руху Галичини. Вчений виїхав до Австрії, проте через переслідування поліції, яка бачила в ньому російського агента, спочатку переїхав до Італії, а потім через Румунію – в Київ. Тут його ув’язнили за звинуваченням у співпраці з австрійцями і заслали до Сибіру через політичні погляди. Однак завдяки клопотанням академіка С. Платонова М. Грушевського перевели в Казань, а потім до Москви. До березня 1917 року М. Грушевський жив в Москві, повалення монархії відкрило йому шлях до Києва, де в цей час народжувався орган загальнонаціонального самоврядування –Українська Центарльная Рада, що стала в новітній історії українського народу спочатку першим загальногромадянським, а потім вищим державним органом.

Українська Центральна Рада під його керівництвом пройшла шлях від проголошення автономії до проголошення незалежності. В ніч з 29 на 30 квітня 1918 року відбувся державний переворот: УНР припинила своє існування, була проголошена Українська держава на чолі з гетьманом Скоропадським. В результаті державного перевороту в ніч з 29 на 30 квітня УНР була ліквідована. Останнім акордом політичної діяльності М. Грушевського як голови Центральної Ради можна вважати прийняття 29 квітня 1918 року, буквально напередодні гетьманського перевороту Конституції УНР. Згідно з цим документом Україна ставала суверенною парламентською державою і верховним органом УНР проголошувалися Всенародні збори.

Після перевороту Грушесвкій повернувся до науки. Він емігрував до Чехословаччини, а потім до Австрії, де вів активну наукову і публіцистичну діяльність. У період з 1920 по1922 він жив в Женеві, Парижі та Берліні, звідки після болісних роздумів і довгих переговорів з представниками Ради повернувся в Київ. В 1929 році М. Грушевський став академіком Академії Наук СРСР. Він помер в 1934 році. М. Грушевський – єдиний з видатних лідерів української революції 1917-1921 років, хто повернувся в УРСР. Чим можна вважати його компроміс з більшовиками – політичною помилкою, зрадою національних ідеалів чи продовженням життєвого і наукового подвигу?

В українській історичній літературі впродовж понад восьми десятиліть висловлювалися суперечливі оцінки факту його повернення в УРСР, його співпраці з радянською владою. Цей крок оцінювали негативно, підкреслюючи, що зробив його не просто професор, а глава УНР. Повернення М. Грушевського було обумовлено тривалим і складним процесом, глибоко детермірованним насамперед світоглядом М. Грушевського, якому були притаманні народницькі погляди, нездоланний федералізм, соціалістичний догматизм, віра в світову революцію. Все це змушувало його шукати кореляції власних поглядів із соціалістичними, радянськими, народофільськими гаслами більшовиків. Серед мотивів, що підштовхнули його до повернення на свою батьківщину можна віднести перш за все потребу вченого в науковій роботі, так як іманентна потреба наукової творчості, завершення фундаментальної праці «Історія України-Русі», реалізація дослідницьких та видавничих проектів поза Україною були неможливі. Немає сумніву, що, йдучи на компроміс, М.Грушевський вірив в можливість позитивної трансформації більшовицької влади, радянської системи, прогресу в національно-державному розвитку УРСР.

Патріотичні риси, які М. Грушевський набув із дитинства, про що свідчать біографічні джерела, були тією основоположною базою, на якій ґрунтувалася його творча діяльність. У юному віці він болісно спостерігав за знедоленим життям широких народних верств, їх малописьменністю та культурною відсталістю. Майбутній вчений вже тоді вирішив присвятити себе справі національного відродження українського народу. Відданий народницьким ідеалам, М. Грушевський втілював їх у життя упродовж багатьох років.

В цей час передова національна інтелігенція серед численних завдань і проблем, які постали перед Україною, зосереджувалася передусім на змінах у сфері духовності народу. Очевидно, через це основний вектор різнобічної діяльності М. Грушевського тоді був спрямований на розбудову національної науки і культури.

Значну увагу вчений приділяв проблемі розвитку української науки – збільшенню кількості наукових товариств, заснуванню різноманітних фахових видань, розгортанню широкого академічного руху з усіма необхідними структурами (бібліотеками, музеями, видавництвами). Ця робота, безперечно, створювала сприятливі умови для відродження національної культури. Відповідно, просвітницька праця становила один із пріоритетних напрямів діяльності М. Грушевського. Невисокий рівень освіченості українців тієї доби був найактуальнішою проблемою, адже наявність численної читацької аудиторії сприяла б успіху культурних починань.

Науковий внесок М. Грушевського величезний. Він є автором понад 2 тисяч наукових робіт, найвідомішою і важливою з яких є «Історія України-Русі» в 10 томах, в якій він узагальнює результати досліджень попередників, використовуючи дані археології, етнографії і філології, великий архівний матеріал. Вчений спробував без політичних пристрастей сформувати свій власний погляд на розвиток української нації і на формування української державності. Він докладно розробив новаторську схему історичного розвитку українського народу.

Завдяки зусиллям видатного українського вченого дослідження вузлових проблем історії та культури України відбувалося завдяки синтезу історичних, етнографічних, правових, економічних, лінгвістичних, фольклористичних знань. Основна увага приділялася дослідженню етногенезу українського народу, підкреслювалася самобутність та унікальність його мови та культури, традицій та звичаїв. Пріоритетним в науково-дослідницькій діяльності М. Грушевського було питання національного піднесення, духовного відродження, усвідомлення українською нацією власної самобутності та оригінальності. Головним чинником на шляху до духовного відродження вчений вважав українську народнопісенну творчість, яку потрібно збирати, вивчити та дбайливо зберігати як духовну скарбницю нашої нації, справжній етнокод українського народу.

Як історик М. Грушевський вирішив фундаментальну проблему, пов’язану зі становленням української національної історіографії. У своїх науково-критичних дослідженнях він заперечував імперську методологію і створив нову історичну структуру. Заслуга відновлення національної пам’яті належить Михайлу Грушевському, який своїми науковими дослідженнями показав, що саме Україна є спадкоємицею Київської Русі. Він логічно вивів походження українського народу з Київської Русі.

Наукова концепція українознавства, лідером якого вважається М. Грушевський, органічно поєднувала розвиток знань про Україну, її народ з відродженням національних традицій і засвоєнням європейських цінностей, що сприяло процесу наукового піднесення і національного визнання української нації на світовому рівні.