ДИСКУСІЇ ЩОДО ДЕРЖАВНОСТІ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ ТА ПІВНІЧНОЇ ІРАЛНДІЇ. СЕПАРАТИЗМ. ВІЙНА. ПРОЕКЦІЇ НА УКРАЇНУ
За часи існування державності Сполученого Королівства Великобританії найбільш комплексною і складною є проблема утвердження в Сполученому Королівстві Великобританії оптимальної форми державного устрою, яка впливає на геополітичне позиціонування, місце держави на міжнародній арені, спрямованність її зовнішньополітичних орієнтирів.
В ХХІ століття Велика Британія вступила державою, формально унітарною, що підкреслюється в усіх офіційних нормативно-правових документах (законах, урядових актах): кожний регіон – невід’ємна частина держави; населення всіх регіонів бере участь у виборах в британську Палату Громад; податки, які встановлюються Палатою Громад і прийнятті нею закони загальнообов’язкові для виконання на території всіх регіонів. Разом з тим, є підгрунття стверджувати, що з кінця 1990–х рр. Велика Британія фактично перетворюється в державу автономій (регіоналізовану державу), де окремі регіони отримали право на внутрішнє самоуправління в різному обсязі, в тому числі на видання законів в межах своєї компетенції. Із посиленням процесу регіоналізації, який у Великій Британії отримав назву деволюції (процес перерозподілу політичної влади, поступове її делегування зверху вниз із створенням в регіонах власної системи політичних інститутів чи розширенням компетенції вже діючих), вимоги націоналістів встановити місцеве самоуправління, вже не мали під собою підгрунття, так як це питання вирішувалося саме по собі в ході світових інтеграційних та глобалізаційних процесів.
В науковій правничій літературі та в середовищі британського політикуму і громадськості виникає безліч дискусій навколо питання щодо основ державності Сполученого Королівства Великобританії та їх впливу на зовнішню політику. Багатоманітний склад населення, історичне минуле, сучасні складні процеси, що відбуваються в державі, вказують на те, що сьогодні вкрай важливо подолати національно-політичні та соціально-економічні проблеми британського суспільства, створити стійку політико-правову платформу для розвитку Сполученого Королівства Великобританії, а отже посилити її роль та авторитет на міжнародній арені. Особливо дане питання набуло актуальності після Брекзіту, оскільки процеси регіоналізації та націоналізму прискорились, набули певних форм і стали каталізатором перегляду усталеної концепції державності Сполученого Королівства Великобританії.
Історичні особливості розвитку Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. обумовили і специфічний характер його державного устрою. Як унітарна держава Великобританія склалася у XVI–XVII ст. внаслідок приєднання до Англії «кельтських територій». У правовому відношенні кожне чергове приєднання оформлялося як «унія» (Акт об’єднання з Шотландією 1707 р., акти про Уельс 1536, 1542 рр., Акт про унію з Ірландією 1901 р.).
Основною частиною Великобританії вважається Англія, навколо якої і утворилася країна. Англія складає більшу частину держави і за територією, і за чисельністю населення. Однак вона не має особливих органів управління, нею керують загальнодержавні органи Великобританії [1, c. 214]. Тому для інших трьох регіонів тією чи іншою мірою завжди було властиве прагнення до розширення своїх повноважень та предметів відання і навіть сепаратизм.
У Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії традиції національно-територіального реґіоналізму та досвід внутрішньодержавної реґіоналізації налічують багатовікову історію, протягом якої амплітуда коливань британської державної думки та адміністративної практики від централізації влади до її роззосередження між різними рівневими органами врядування мала досить великий діапазон. Можна із впевненістю стверджувати, що жодна країна в світі не володіє таким значним досвідом реґіонального управління, як Велика Британія.
Водночас цей історичний досвід переконливо свідчить про багатовікову боротьбу двох концептуальних тенденцій у практиці державному врядування в Британії – централізації та децентралізації. Причому якщо у попередні століття незмінно переважала доцентрова тенденція, то в останні десятиліття все більшої сили набуває прагнення децентралізації влади, що змушує Лондон робити певні кроки в напрямі реґіоналізації державного управління.
Як зазначає Н. Коцан «У Великій Британії із середини минулого століттяпроблема регіоналізації набула особливої гостроти» [2, c. 133].
У Великій Британії регіоналізація досягла свого політичного апогею, коли 1999 р. створено регіональні представницькі органи – Парламент Шотландії та Асамблею Уельсу, яким від центру передано низку владних повноважень. «Впровадженням деволюції центральний уряд Великої Британії намагався блокувати сепаратистські тенденції в регіонах (передусiм у Шотландії та Північній Ірландії), знизити політичну напругу між центром і провінціями шляхом перерозподілу владних повноважень на користь регіонів» [2, c. 133].
Оскільки політичні партії відіграють вирішальну роль у визначенні політичного курсу уряду Великої Британії, то і партійні програми справляють вирішальний вплив на визначення реґіональної політики цього уряду. Саме тому має певний науковий сенс з’ясування позицій найвпливовіших із британських партій – консервативної та лейбористської.
Консерватори завжди були і лишаються найбільш послідовними прихильниками зміцнення центральної державної влади у Великій Британії. Саме консерватори «виступають за унітарний характер британської держави. Єдність прирівнюється ними до централізму, децентралізація влади розглядається як роздрібненість, а самоврядування – як сепаратизм» [3]. Вороже ставлення консерваторів до будь-яких змін в державному устрої країни на основі розширення політичних прав національних окраїн випливає із самої суті консерватизму як ідейно-політичної течії. Однак генеральний політичний курс консерваторів на централізацію державної влади в країні зовсім не означає, що вони час від часу не висували гасел та програмних тез, які певною мірою йшли назустріч реґіональним вимогам. Централізація та децентралізація в програмах консерваторів завжди співвідносились як стратегія із тактикою. Так, у своїй промові екс-Голова консервативної партії Ліз Трасс заявила, що має наміром проститояти проявам сепаратизму, зокрема, в Шотландії. В той час як голова Шотландської національної партії (SNP) Ян Блекфорд зазначив, що «підписання Брекзіт стало руйнівним для економіки Шотландії, і саме незалежність виступає єдиним способом зберегти Шотландію в безпеці» [4].
В свою чергу, лейбористи у своїх програмах не оминали і питання більш повного задоволення реґіональних потреб, але завжди намагалися зробити це на централізованій основі. Це випливало із самої сутності лейбористської партії, опорою якої були робітники, згуртовані у профспілки (доречно згадати, що більшість профспілок Британії входить на правах колективного членства у партію лейбористів). Через те, що профспілки охоплюють своєю діяльністю робітників всієї країни, остільки вони не зацікавлені в роздрібненні своїх організацій за національно-реґіональним принципом, а відстоюють централізм у профспілковому русі.
Природно, що ці ценралізаторські погляди знаходили своє відображення і в політиці лейбористів у той час, коли вони здобували перемогу на виборах та приходили до влади у Великій Британії. Але лейбористи (як і консерватори) у своїх виборчих програмах, прагнучи залучити на свій бік шотландський та уельський електорат, охоче використовували націоналістичну риторику. Прийшовши до влади, лейбористи ухилювались від виконання своїх передвиборних обіцянок, категорично відмовиляючись навіть обговорювати національні вимоги шотландців, проголошуючи практично всі національні рухи сепаратистськими та реакційними [5].
Наразі, до прикладу, лейбористи Шотландії дотримуються набагато сміливішої позиції щодо самовизначення та суверенітету Шотландії. Вони постійно виступають разом із урядом Шотландії та Ніколою Стерджен проти Brexit та дегенерації та догми британської держави [6].
Не можна оминути увагою функціонування та діяльність загальнодержавних партій національного спрямування, оскільки результати Брекзіту посилили інтерес до аналізу націоналістичної палітри в політичній системі цієї країни. Адже кампанію за досягнення його успішного результату очолила Партія незалежності Сполученого Королівства (англ. United Kingdom Independence Party – UKIP) й вагомо підтримала інша політична сила правого спектра – Британська національна партія [7].
Щодо першої з них, то UKIP доволі молода і сьогодні найуспішніша британська партія правого спрямування. Її заснував 1993 р. історик Алан Скед, і вже тоді вона закликала до виходу Великої Британії з Євросоюзу. В партію перейшли деякі члени керівноїКонсервативної партії, в якій тоді виникли серйозні розбіжності в поглядах щодо майбутнього фунта стерлінґів – британської національної валюти. Вже в перші роки свого існування вона почала демонструвати високі результати, зокрема і завдяки електоральному полю консерваторів, щоправда, більшою мірою у виборах до Європарламенту, які відбуваються на пропорційній основі і дають змогу адекватніше загальнонаціональну електоральну популярність трансформувати у виборчий результат. Так, у виборах 1999 р. до Європарламенту партія отримала три депутатські місця, 2009 р. вже набрала 16,5 % голосів і провела до його складу 13 депутатів, а зокрема і президента партіїНайджела Фараджа. Але найвищий результат до цього вищого представницького органу ЄС UKIP продемонструвала у виборах 2014 р. Тоді вона посіла першу позицію серед інших британських партій, набравши 26,6% голосів і отримавши 24 мандати із 73-х британських. Серйозні здобутки партія мала і в місцевих виборах 2013-го, набравши 23% голосів і провівши до місцевих муніципалітетів 147 радників. За цим показником партія зайняла четверту позицію, а за кількістю набраних голосів навіть стала третьою. Для порівняння, традиційна для британської політичної системи Консервативна партія тоді отримала не набагато більше – 25% голосів виборців [8, с. 42].
Натомість найвищий загальнонаціональний результат UKIP продемонструвала в парламентських виборах 2015 р., ввійшовши до трійки лідерів електоральних симпатій. Тоді вона отримала 12,6% голосів виборців (понад 3,8 млн виборців), поступившись тільки традиційним лідерам політичного процесу Консервативній та Лейбористській партіям, які відповідно набрали 36,9% і 30,4%. Однак умови мажоритарної виборчої системи не дозволили партії мати адекватне цьому результатові представництво в парламенті Великої Британії, і вона отримала всього один мандат. Щоправда, у дочасних виборах 2017 р. UKIP не зуміла повторити успіху. Очевидно, це пов’язано з перипетіями впровадження результатів Брекзиту і дальші електоральні успіхи партії залежатимуть від розвитку політичної ситуації навколо цього питання [9].
У той же час до створення Партії незалежності Сполученого Королівства у Великій Британії вже тривалий час існували організації націоналістичного спрямування. Партії незалежності Сполученого Королівства. У свою чергу вона, перебравши від них антиімміґраційні мотиви, євроскептицизм та ідею збереження британської ідентичності, задля посилення електоральних позицій ще більше мімікрує до прийнятного суспільному загалові образу «демократичності» та «лібералізму».
Щодо позицій на регіональному рівні щодо основ державності Сполученого Королівства Великобританії, проявів сепаратизму зазначимо наступне.
Англія. Англійська незалежність – політично оформлена позиція, відповідно до якої Англія має бути відокремлена від Сполученого Королівства. На підтримку відокремлення Англії (найбільшої та найбільш густонаселеної країни Сполученого Королівства) вплинула дедалі більша передача політичної влади Шотландії, Уельсу та Північній Ірландії є визначним предметом політичних дебатів.
Англійська незалежність розглядалася її прихильниками як спосіб вирішення питання Західного Лотіану в британській політиці: шотландські, валлійські та північноірландські депутати у парламенті Сполученого Королівства у Вестмінстері могли голосувати за питання, що стосуються Англії, але англійські депутати нне мають однакових повноважень щодо еквівалентних питань у Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії, оскільки ці повноваження передані парламенту Шотландії, асамблеї Північної Ірландії або сенедду (парламенту Уельсу).
У той час як деякі незначні політичні партії виступають за незалежність Англії, усі великі загальнобританські політичні партії дотримуються традиційного погляду на британський юніонізм і виступають проти зміни конституційного статусу Англії [10]. Вимоги Шотландії щодо незалежності, а не вимоги Англії, вважаються найбільш гострою загрозою єдності Британії. Партія англійських демократів та Партія зелених виступають за незалежність Англії.
Сучасні англійські націоналістичні рухи суттєво відрізняються від основних шотландських, валлійських націоналістичних рухів (хоча подібні до деяких напрямків ірландського націоналізму), оскільки вони часто асоціюються з підтримкою правоцентристської економічної та соціальної політики. Націоналісти в інших частинах Британських островів схиляються до соціал-демократичної політичної позиції. Англійський націоналізм також часто асоціюється з євроскептицизмом: однією з причин опозиції до Європейського Союзу (ЄС) є теза про те, що Англію довільно поділяли на регіони за вказівкою ЄС з обмеженим впливом британського уряду.
Шотландія. Шотландія триста років перебувала у складі Великої Британії і сьогодні є яскравим прикладом того, наскільки глибинними є механізми національної ідентичності, яка «повсюди править за опору невпинного руху за суверенітет народу і демократію» [11, с. 149]. Адже в Шотландії рідною мовою, що є однією з головних характеристик такої ідентичності, послуговується заледве 1% шотландців. Однак нація продовжує вести невпинну боротьбу за незалежність. Її очолює Шотландська національна партія (Scottish National Party – SNP), що веде свій родовід ще від 1934 р. На виборах до парламенту Шотландії, які відбулися 5 травня 2011 р., партія здобула понад половину місць (69 зі 129-ти), а її лідер Алекс Салмонд вкотре очолив місцевий уряд. Окрім розв’язання нагальних економічних питань, він пообіцяв провести референдум щодо незалежності Шотландії від Великобританії. У вересні 2014 р. такий референдум відбувся, і, незважаючи на британський масований пропаґандистський тиск, 44,7% шотландців таки висловилися за «розлучення» з нею [12, с. 605].
Таким чином, вже 2014 р. для уряду Великобританії прозвучав тривожний сиґнал. Тема шотландської незалежності знову активізувалася 2016 р. в зв’язку з ідеєю референдуму щодо перебування країни в ЄС та реалізації майбутнього Брекзіту. Після його проведення Нікола Стерджен, очільниця шотландського уряду, звернулася до націоналістів: оскільки виборці Шотландії в більшості проголосували за дальше перебування у складі ЄС, було б неприйнятно, аби вона разом з Об’єднаним Королівством автоматично вийшла з його складу. Тоді ж вона заявила, що хотіла б восени 2018 р. зновупровести голосування щодо незалежності Шотландії. Однак це питання не було актуалізоване у зазначений період [13].
Варто зазначити, що європейський вимір є важливим для Шотландії. Шотландські націоналісти з 1980-х років виступають за незалежність Європи, яка дозволила б уникнути проблеми жорсткого кордону з Англією та забезпечити спільну політику та інститути. Опитування в Шотландії постійно показували, що, на відміну від Англії, існує незначна підтримка пропозиції про те, що весь суверенітет і вся влада мають бути зосереджені в одному місці. Навпаки, людям легко сприймати ідею кількох рівнів управління, які балансують один з одним [14].
Ірландія. Сепаратистський рух у Північній Ірландії відрізняється від інших подібних проявів у Великій Британії силовою складовою, яка пов’язана з діяльністю Ірландської Республіканської Армії (ІРА) – терористичної організації місцевих сепаратистів. Упродовж 1968–1997рр. ІРА та її прихильники здійснили більше 10 тис. терористичних атак та їх спроб на території Сполученого Королівства. Формально ІРА припинила своє існування 1997 р., однак саме тоді деякі члени організації, які не підтримували мирний процес, сформували угруповання «Справжня ІРА», яке діє донині. У 2011 р. ІРА відновила збройну боротьбу, що призвело до загибелі випадкових жертв. Наприклад, у квітні 2019 р. ІРА взяла на себе відповідальність за вбивство журналістки Л. МакКі. Ця трагічна подія сталася у ході стрілянини під час заворушень у місті Лондондеррі в Ольстері [15].
Ірландську партію «Шинн Фейн» (ірл. Sinn Fein – ми самі по собі) неможливо пізнати інакше, як через призму історії Ірландії. Вона також є старожилом політичного процесу, оскільки своїм корінням виходить з тієї політичної організації, яку утворив Артур Ґріффіт ще 1905 р. Шинн Фейн і привела країну до незалежності, вигравши у виборах 1918 р. 73 зі 105-ти «ірландських» місць у парламенті Великобританії. Після цього партійна фракція вийшла з його складу і проголосила себе новоствореним парламентом Ірландії. Внаслідок ведення війни за незалежність протягом 1919–1921 рр. створено домініон Великобританії – Ірландську вільну державу. З 1937 р. вона отримала назву Республіка Ірландія, а остаточно повну незалежність здобула 1949 р. За умовами миру між Ірландською вільною державою і Великобританією шість із дев’яти графств Ольстеру, переважно протестантські, могли вийти зі складу Великобританії. Цим правом вони скористалися наступного ж дня після підписання договору й досі перебувають у складі Великобританії як її складова частина Північна Ірландія [16].
Внаслідок розколу політичної організації на початку 1970-х було утворено сучасну партію «Шинн Фейн». Вона діє в Ірландії та Північній Ірландії і своєю головною метою проголошує об’єднання країни. Отож, на відміну від SNP, політика якої щодо централізованої британської держави носить сепаратистський характер, ірландська Шинн Фейн проводить іредентистську політику. Принагідно слід нагадати, що під іредентизмом прийнято розуміти «політичний курс держави, партії чи іншої політичної організації, які прагнуть включити до складу держави суміжні території інших держав, населення яких вважається спорідненим за етнічною, мовною чи релігійною ознакою» [17, с. 188]. З уваги на це партія хоч і виборює депутатські мандати до британського парламенту, однак принципово не бере участі в його роботі. Щоб її розпочати, новообрані депутати парламенту повинні скласти присягу королеві, однак партія відмовляється це робити з ідейних мотивів. Зокрема в парламентських виборах 2017 р. Шинн Фейн вдалося досягнути найкращого результату за весь час її участі в британских виборах і отримати сім мандатів.
Уельс. Уельс має найдовшу історію входження до складу Великої Британії, оскільки як географічна область він був найбільш досяжним для англійського впливу. До того ж Уельс (на відміну від Ірландії та Шотландії) майже ніколи не існував як єдина незалежна держава, тому тут не було ані історичної ностальгії за «минулим», ані прагнень до державної самостійності.
Ступінь інтеґрації Уельсу у політичні та економічні структури Великої Британії набагато більший, ніж у інших «кельтських околиць». Тому питання про самостійність чи навіть про національну автономію ніколи не ставилось уельською національною опозицією, а валійські реґіональні рухи постійно оберталися навколо культурних питань, особливо питання мови та її функціонування.
Проте, ситуація змінилась після Брекзіту, і вже в 2021 році, незважаючи на попередні коментарі представників національної партії «Plaid Cymru» про відмову співпрацювати з лейбористами [18], дві сторони оголосили про угоду про співпрацю, яка складається з майже 50 різних положень. Глава партії зазначив, «щоб Уельс був вільним, ми повинні спочатку об’єднатися. І саме це має на меті Угода про співпрацю. Вона відкриває нам шлях до об’єднаного Уельсу, який швидше, ніж ми, мабуть, вважаємо, що приєднатися до світового співтовариства нормальних, незалежних націй буде і комфортним, і природним, а насправді необхідним» [19].
Наразі соціал-демократична політична «Партія Уельсу» (Plaid Cymru), вимагає незалежності країни від Великої Британії. Своє право на відокремлення народні обранці обґрунтовують необхідністю збереження валлійської культури, що базується на мові та національній свідомості.
Велика Британія постійно стикається з викликом чотирьох націй Сполученого Королівства – англійців, валлійців, ірландців і шотландців. Це особливо помітно й поточно, адже саме в останні десятиліття спостерігається посилення передачі повноважень з Англії на користь Шотландії, Уельсу і Північної Ірландії, оскільки останні прагнуть просувати власну національно-культурну ідентичність і впливати на прийняття політичних рішень [20, c. 223]. Відтак Англії, яка довго визначала імперську і постімперську британську ідентичність, залишалося розмірковувати над тим, що може означати британство, крім англійської ідентичності та культури, і навпаки.
Це особливо очевидно на тлі «переплутування» і змішування різних підходів й розбіжностей під час і після Брекзіту та поновлення закликів щодо незалежності Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу від Великої Британії [21, c. 80] (хоча ці заклики періодично з’являлись і повторювались у британській політиці й раніше). А це ж своєю чергою означає, що проблематика національного питання є не тільки предметом політичних і довколаполітичних дискусій, однак виходить за рамки сучасних дискурсивних меж і стосується важливих конституційних проблем або специфіки політичної системи Великої Британії, що власне було продемонстровано в ході Брекзіту.
Адже сам Брекзіт був зумовлений суперечливими оцінками національної політики Великої Британії, національної ідентичності та цінності конструкції множинного громадянства, які й постали предметом референдуму про вихід Великої Британії з ЄС. Інакше кажучи, це завдало шкоди соціальній згуртованості у Сполученому Королівстві, зробивши Брекзіт частиною своєрідної широкої політичної конкуренції за національну ідентичність, особливо на тлі внутрішньої соціальної і культурної градуйованості та фрагментованості (між англійцями, шотландцями, валлійцями та ірландцями) британського суспільства.
У підсумку все це означає, що національне питання у Великій Британії порушує (і робив це раніше чи завжди) фундаментальні питання із приводу структури та призначення британської державної політики. Однак стадіально британська національна політика ніколи не була однорідною, оскільки пройшла не один етап свого розвитку і завжди була суперечливою.
В Англії після проведення референдуму про незалежність Шотландії, журналіст Лео МакКінстрі запропонував провести референдум про незалежність Англії, також заявивши, що англійський патріотизм є таким же дійсним, як і шотландський, і що народ Англії має таке ж право, як і шотландці, проводити референдум щодо незалежності [22]. Дана ініциатива не знайшла належної підтримки, але вже після Брекзіту у 2017 році понад 4000 людей підписали петицію на підтримку незалежності Англії[23].
У серпні 2022 року Англійська конституційна партія оголосила мітинг за незалежність у Нью-Йорку. «Ми виступаємо за анулювання, не скасування, а анулювання Акту Союзу». «Це означає, що Шотландія має повний контроль над своєю нацією, а Англія над своєю» [24].
Що стосується Шотландії, то після Брекзіт у березні 2017 року шотландський парламент, більшість з Шотландської національної партії (SNP) і Зелених, прийняла резолюцію про підтримку проведення нового референдуму. Причина полягала в тому, що в 2014 році юніоністська сторона погрожувала, що незалежну Шотландію не допустять до ЄС, тому єдиним способом забезпечити продовження членства в ЄС було голосувати проти незалежності.
Шотландія дійсно проголосувала за те, щоб залишитися у Сполученому Королівстві. У 2016 році вона з більшою перевагою проголосувала за те, щоб залишитися в ЄС, не побачивши неузгодженості між двома союзами. Результат Брекзіт означав, що її воля не переможе, і вона не зможе залишитися в обох союзах.
Додаткова складність полягає в тому, що вся суть незалежності в Європі полягала в тому, що як Шотландія, так і Сполучене Королівство входять до ЄС, між ними не буде жорсткого кордону та жодних перешкод для торгівлі. Оскільки Шотландія входить до ЄС, а Велика Британія – за його межами, існуватиме жорсткий економічний кордон. Це життєво важливе питання, оскільки Шотландія торгує з іншою частиною Великобританії приблизно в чотири рази більше, ніж з ЄС-27.
Нарешті, уряду Шотландії знадобиться згода уряду Великобританії, щоб повторити референдум 2014 року. Відповідь уряду Великобританії полягала не в тому, щоб виключити проведення референдуму про незалежність у Шотландії, але в тому, щоб оголосити, наразі це неможливо.
Проблема була також в тому, що Шотландія була пов’язана загальнобританським результатом: вона була змушена покинути ЄС разом з Англією, Північною Ірландією та Уельсом. Це знову відкрило дискусію, яка, здавалося, була вирішена в 2014 році, коли на референдумі про незалежність Шотландії 55% проти 45% голосів проголосували за те, щоб залишитися у Великобританії.
Наразі багато шотландців вважають, що їхній єдиний спосіб знову приєднатися до ЄС – це відірватися від Великобританії. Більш ніж будь-коли раніше, націоналістичні та європейські устремління в Шотландії об’єдналися. Опитування, проведені в 2020 році, вперше показали, що більшість шотландців виступають за незалежність від Великобританії. Зростання підтримки є прямою відповіддю на те, що Шотландія проти своєї волі була змушена покинути ЄС.
У 2021 році колишній лідер SNP і перший міністр Шотландії Алекс Салмонд створив партію Альба та оголосив, що вона братиме участь у виборах до шотландського парламенту 2021 року, щоб спробувати отримати «переважну більшість» за незалежність Шотландії [25]. Однак партія не змогла отримати жодного місця в парламенті.
15 червня 2022 року перший міністр Нікола Стерджен заявила, що планує провести другий референдум про незалежність Шотландії в жовтні 2023 року [26].
Нова заявка на незалежність відбувається після чергового раунду вагомих результатів виборів для політичних партій, які підтримують незалежність. Дійсно, останніх виборах у Шотландії SNP не набрала більшості. Однак разом із партією Зелених, які також виступають за вихід зі Сполученого Королівства, у парламенті Шотландії є більшість, яка пропагує за незалежність.
Станом на жовтень 2022 року 51 відсоток дорослих у Шотландії заявили, що не підтримають незалежності Шотландії від Сполученого Королівства, у порівнянні з 49 відсотками, які підтримали б це. Підтримка незалежності Шотландії досягла 53 відсотків у серпні 2020 року, що є найвищим рівнем підтримки незалежності за наданий період часу. Найбільший спротив незалежності був у січні 2018 року, коли 57 відсотків людей у Шотландії повідомили, що проголосують проти незалежності на гіпотетичному референдумі [27].
Що стосується Північної Ірландії, то 55,8% виборців проголосували за те, щоб Сполучене Королівство залишилося частиною Європейського Союзу на референдумі 23 червня 2016 року, на якому країна в цілому проголосувала за вихід із союзу. На результати в Північній Ірландії вплинули побоювання щодо міцного кордону між Північною Ірландією та Республікою Ірландія, а також побоювання щодо жорсткого кордону, який порушить Угоду Великої П’ятниці.
Три значні події відбулися у грудні 2019 року, лютому 2020 року та травні 2022 року відповідно. По-перше, на загальних виборах у Сполученому Королівстві вперше в історії було обрано більше депутатів-націоналістів у Північній Ірландії, а не юніоністів (дев’ять націоналістів і вісім юніоністів) [28]. Через два місяці партія Шинн Фейн отримала найбільшу кількість голосів на загальних виборах в Ірландії 2020 року, поклавши кінець 100-річному домінуванню в Республіці Файн Гаель і Фіанни Файл [29]. Нарешті, на виборах до Асамблеї Північної Ірландії у 2022 році Шинн Фейн отримала найбільшу кількість місць, тобто вперше націоналістична партія зробила це за 101-річну історію Північної Ірландії. Це мало наслідком призначення першого націоналістичного першого міністра Асамблеї [30].
Вперше після поділу Ірландії та створення Північної Ірландії ліва націоналістична республіканська партія, яка виступає за возз’єднання Ірландії, перемогла на виборах з 29 відсотками голосів і 27 місцями (в асамблеї, яка має 90 місць).
Так, «Шинн Фейн» вимагає проведення референдуму про возз’єднання Північної Ірландії з Республікою Ірландія, оскільки Белфастська угода передбачає можливе об’єднання після позитивних результатів на загальному північноірландському референдумі. Отже, від своїх планів представники цієї політичної партії не відмовились, хоча прийнятними для них залишаються лише ненасильницькі методи.
На даний момент більшість виборців Північної Ірландії хочуть залишитися у Великобританії.
Але три фактори змінюють цю політичну арифметику.
По-перше, демографічні показники, зумовлені народжуваністю та міграцією, повільно, але безжалісно схиляють Північну Ірландію до католицької більшості.
По-друге, невелика, але зростаюча меншість виборців відкидає конфесійний поділ і більшість не голосує відповідно до своєї релігії.
По-третє – і це єдиний аспект, у якому Північна Ірландія нагадує Шотландію – Брекзіт змінив ситуацію. Відповідно до нової угоди Великобританії та ЄС про майбутні відносини, укладеної 24 грудня 2020 року, острів Ірландія залишається політично розділеним, але економічно більш об’єднаним, ніж будь-коли з 1922 року. Немає прикордонних постів, правил або тарифів, які б перешкоджали торгівлі через 500-кілометровий кордон між Північною Ірландією та Ірландською Республікою; але торгівля між Північною Ірландією та материковою Британією тепер підлягає серйозним перевіркам.
Опитування вже свідчать про зміну поглядів у бік поділу 50 на 50 щодо того, чи варто залишати Великобританію. Тим часом, перспектива повернення до ЄС – який у 2016 році не хотіли залишати 56 відсотків виборців Північної Ірландії – є привабливою не лише для католицьких націоналістів, а й для дедалі більшої меншості антисектантських протестантів.
Угода щодо Північної Ірландії дійсно містить положення про референдум, який може бути організований, якщо державний секретар (представляючий уряд Великобританії) вважатиме, що більшість підтримує об’єднання з Республікою Ірландія.
Стосовно Уельсу зазначимо, що опитування YouGov, проведене у січні 2021 року показало, що 47% жителів Уельсу виступають проти проведення референдуму про незалежність Уельсу протягом наступних п’яти років, а підтримують його 31% [31].
Так, ще у 2017 році, коли існували плани провести другий референдум про незалежність Шотландії, екс-лідер Plaid Cymru Ліан Вуд заявила, що необхідні національні дебати щодо незалежності Уельсу [32]. У липні 2020 року Plaid Cymru внесла прохання до міністрів Уельсу отримати дозвіл від Вестмінстера на право Парламенту Уельса видавати закони про референдум про незалежність Уельсу. Члени Парламенту Уельса відхилили цю пропозицію 43 голосами проти 9. Це був перший випадок в історії, коли питання про незалежність Уельсу обговорювалося в його Парламенті.
11 грудня 2020 року лідер Plaid Cymru Адам Прайс заявив, що якщо його партія отримає більшість на виборах у Парламент 2021 року, референдум про незалежність буде проведено під час її першого терміну перебування на посаді. На спеціальній конференції щодо незалежності, яка відбулася 13 лютого 2021 року, члени партії офіційно схвалили обіцянку Прайса провести референдум до 2026 року [33].
23 грудня 2022 року аналітичний центр Мелін Драфод оголосив про перший в історії саміт незалежності Уельсу, який відбувся в Брангвін Холі в Свонсі 28 січня 2023 року. Серед доповідачів на саміті були Адам Прайс, лідер Партії зелених Уельсу Ентоні Слотер і радник Рейчел Гаррік з валлійської партії за незалежність [34].
Проте, варто зауважити, що на відміну від Шотландії та Північної Ірландії, Уельс зараз не має достатніх умов для постановки питання про незалежність перед Лондоном. І справа не лише у громадській думці.
По-перше, економічно Уельс більше залежить від Англії, ніж інші регіони Сполученого Королівства. Розрив між доходами та видатками місцевого уряду більший, ніж в інших британських регіонах.
По-друге, валлійці не мають вагомого політичного аргументу для проведення кампанії за незалежність. У Шотландії – це незгода з рішенням 2016 року про Брекзіт, у Північній Ірландії до цього додається і непроста історична спадщина регіону. А валлійці на референдумі 2016 дали майже 53% за вихід з Європейського Союзу.
І по-третє, наразі Уельс не має власної потужної регіональної політичної партії, на зразок шотландських націоналістів або північноірландських «Шинн Фейн», яка виступала б двигуном кампанії за незалежність. Однак питання незалежності Уельсу вже займає своє місце на порядку денному. Той факт, що лідер Plaid Cymru публічно висловив думку про можливе проведення референдуму за незалежність, вказує, що для нього це як мінімум засіб політичної риторики.
Наразі Сполучене Королівство Великобританії стикається зі значними перешкодами в зміцненні підтримки населення всередині країни, водночас просуваючись до основної мети своїх попередників щодо побудови «Глобальної Британії» після Брекзіт. Засоби як жорсткої, так м’якої сили стикаються зі значними проблемами на національного руху регіонів.
Відповідно, з цього слідує, що останні політичні зміни у Великій Британії, навіть під час та після Брекзіту, краще розуміти не як повномасштабний «відступ» (причому з повноцінним «поворотом до громадянської інтеграції», а натомість швидше як «громадянське ребалансування» чи «зміну характеру» самобутнього британського націоналізму, оскільки політика та дискурси, які становлять «ланцюг» британського націоналізму, залишаються в силі. Тим паче, що британський націоналізм у середньостроковій і довгостроковій перспективі формували чимало інтелектуальних та політичних подій, а тому чинні зміни щонайбільше могли його локалізувати та переінтерпретувати. З іншого боку, це зовсім не заперечує, що політичний націоналізм повинен завжди бути відкритим для оновлення й оскарження як серед його прихильників, так і серед опонентів. А «громадянське ребалансування» власне й постає виявом оновлення націоналізму, хоча воно й може мати як позитивні, так і негативні наслідки. При цьому зовсім недалекоглядно розглядати новий акцент на раніше недооцінених параметрах, зокрема таких, як громадянське залучення і національна ідентичність, як відмову від національної політики або будь-якої іншої сфери політики у Великій Британії.
Головна ж проблема сучасного етапу розвитку означеної тематики в тому, що так звана «соціальна згуртованість», яку підтримують як уряди консерваторів, так і уряди лейбористів, формується традиціями, інститутами й образами, розробленими і вкоріненими у довоєнній Британії. А це означає, що нинішня двопартійна апеляція до «британських цінностей» імовірно мононаціонально орієнтована, навіть якщо вона має розмаїтий, багатоетнічний, багаторелігійний та багаторасовий характер тощо. Відповідно, поточна ситуація у Великій Британії характеризується тим, що політичні актори одночасно відкидають і підтримують національні рухи та навіть сепаратизм.
Наразі тенденцією виступає послаблення могутності Лондона в проведенні національної політики щодо регіонів.
Це стосується не тільки питання намрів возз’єднання Ірландії, а ї сепаратизму в Шотландії, де націоналістична партія (SNP) посилила свою гегемонію після Брекзіт. В рамках національно-політичного питання Шотландії пріоритетним напрямом є намір щодо проведення нового референдуму про незалежність (після референдуму 2014 року, у той час, коли шотландці, переважно проєвропейські, ще не знали, що голосування Англії призведе до примусового відходу в історичний імперський простір влади Лондона). В свою чергу, валлійський сепаратизм, правда, менш сильний, не відстає від шотландського та ірландського, оскільки вихід із ЄС і припинення програм структурного фонду позбавляє Уельс, фінансових та політичних бонусів та значної частини суверенітету.
Спільними для Шотландії та Уельсу стали не тільки наміри залишитися у складі ЄС, а й прагнення до відокремлення від Сполученого Королівства. Проте шотландські сепаратисти значно активніші за валлійських. Навіть якщо у майбутньому Шотландії та Уельсу за певних обставин таки вдасться здобути незалежність, а така ймовірність є доволі невисокою, вони не зможуть швидко увійти до складу ЄС, оскільки формальний процес прийняття нових держав є довготривалим. Більш реалістичнішим видається сценарій, за якого Шотландія та Уельс й надалі використовуватимуть дискусії про незалежність як політичний інструмент впливу на Лондон задля збільшення фінансування з державного бюджету.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
