Специфіка та технологія використання ненасильницького спротиву в політиці

Основною метою ненасильницької революції є повалення наявного режиму і встановлення демократичної системи, за якої нова поява диктатури неприпустима. А також:

• захист конституційних основ, демократичних цінностей суспільства, громадянських прав і свобод;

• організація широкого громадянського опору, мирного характеру, авторитарно-поліцейського і тоталітарному вектору влади;

• утвердження принципів поділу влади, відкритості та відповідальності влади;

• формування сучасних механізмів політичної конкуренції.

Основними завданнями є:

• організація акцій протесту проти антидемократичних ініціатив влади;

• надання об’єктивної інформації громадянам або спотвореної інформації, що видається за об’єктивну;

• взаємодія зі структурами громадянського суспільства та сприяння широкому залученню громадян у суспільне і політичне життя;

• проведення просвітницьких та культурно-мистецьких заходів, спрямованих на підвищення громадянської активності молоді;

• розподіл в суспільстві ефективної влади.

Ненасильницький опір є стратегією і практикою досягнення політичних цілей без застосування насильства: шляхом громадянської непокори, страйків, відмови від співпраці, бойкоту, символічних протестів.

Особливість ненасильницького опору і владнання конфліктів полягає в тому, що при цьому робиться спроба апелювати до розуму і почуттів протилежної сторони, змусити її визнати правоту і моральну перевагу учасників опору. При протистоянні зовнішньої агресії передбачається, що застосування ненасильницького опору повинно деморалізувати солдатів противника, змусити їх засумніватися в правоті дій своєї держави.

Ненасильницька тактика дає змогу вести таку боротьбу, яка, хоча й грунтується на обуренні несправедливістю, проте не викликає в борців злобу і ненависть. Завдяки послідовному застосуванню ненасильства в таких конфліктах зберігається правопорядок і захищається людська гідність.

Одним з ідеологів ненасильницької боротьби як виконання релігійно-морального обов’язку, пов’язаного з духовним самовдосконаленням, був Махатма Ганді, лідер боротьби (сатьяграхи – ненасильницький опір) проти дискримінації індусів в Південній Африці, а потім боротьби проти британського колоніального панування в Індії.

Великий вплив на світогляд Ганді справили ідеологія Г. Д. Торо і Л. М. Толстого, які також присвятили себе пошукам ідей і методів ненасильницької боротьби з несправедливістю з боку влади.

Основна ідея Ганді полягала в прагненні впливати на розсудливість і совість противника шляхом:

• відмови від насильства;

• готовності переносити біль і страждання.

Перші спроби проведення акцій непокори, розроблені Ганді, мали трагічний результат: учасники мирного мітингу були обстріляні поліцією. Розгніваний натовп замкнув поліцейських в будівлі і спалив їх. Загинули 21 поліцейський і офіцер. Ганді розцінив цей інцидент як показник того, що народ ще не готовий до розв’язання проблеми за його методикою і наполіг на негайному припиненні боротьби. Але, незважаючи на страшний результат першого досвіду, через 25 років Індія все ж домоглася незалежності мирним шляхом. А методи Мохандаса застосовують досі.

Їх основними завданнями, що постали на початку нелегкого шляху до демократії, були:

• формування ідеї, яка містить в собі безумовну потребу цих протестів;

• створення символів, асоціацій, що несуть в собі смислове навантаження цього заходу;

• дослідження суспільних настроїв;

• пошук журналістів-прихильників, що мають аналогічні політичні погляди з опозицією;

• інформування суспільства про намічені акції протесту, які несуть в собі конкретну проблематику, пов’язану з проведенням чесних виборів, і боротьба з корупцією в країні;

• пошук спонсорів на проведення акцій незгоди;

• узгодження проведення мітингів з органами влади.

Початком застосування методів ненасильницького спротиву є планомірні дії, які спрямовані на створення організованої мощі незгодних з нинішнім режимом правління. Число прихильників опозиції повинно зростати за допомогою соціальних мереж, створення блогів лідерами опозиції, висвітленням у ЗМІ. Такі нематеріальні фактори, як психологічний і ідеологічний вплив на суспільство відіграє свою дієву роль. З’являються «розсерджені городяни», що готові брати участь у мирних акціях протесту.

Серед опозиції можна виділити дві групи:

1. ті, що підтримують лідерів опозиції;

2. незгодні з наявним режимом.

Першочерговим завданням, що постає перед організаторами, є заохочення найбільш активних сподвижників до переходу до практичної частини плану ненасильницької революції.

Блоги лідерів щодня містять свіжу інформацію: щодо несправедливості тих чи інших дій і указів нинішнього уряду; організації заходів, заснованих на протесті проведення виборів, результат яких вже визначено верхівкою влади; закликами взяти участь у акціях протесту.

Також задіюється метод, що передбачає поширення рекламно-агітаційних матеріалів, таких як плакати, карикатури, листівки, гасла, памфлети.

Залучення лідерів громадської думки до участі в мітингах, акціях, дискусіях в мережі Інтернету, теле/​​радіопередачах привносить свій продуктивний внесок.

Запускається механізм генерації по залученню ЗМІ в ході розпочатої антиурядової боротьби мирного характеру. Освітлення позиції однієї і другої сторони в пресі спрацьовує як основний актив для психологічного впливу на громадян.

Наступним кроком ненасильницької боротьби, розпочатої проти влади, стає проведення мітингів по всій країні. Лідери опозиції піднімають злободенні теми для обговорення та закликають владу до переговорів, а також до скасування результатів виборів.

Використання new media стало улюбленим і ефективним методом комунікації серед опозиції. Проводиться агітація з організації власного штату спостерігачів під час проведення виборів на виборчих дільницях. Завданням акції стає виявлення порушень на виборах, які слідували з боку прихильників влади, шляхом об’їзду виборчих дільниць і вкидання бюлетенів для набору достатньої кількості голосів для конкретного кандидата.

Зазначимо, що Дж. Шарп і його послідовники пішли шляхом універсалізації та інструменталізації вчення про ненасильницьку боротьбу. Вони вирішили довести цю доктрину до рівня технології, що забезпечує застосування гуманітарної зброї Сходу проти нього самого. Як зазначав сам Дж. Шарп в розмові з Р. Л. Хелві, «стратегічна ненасильницька боротьба стосується оволодіння політичною владою і позбавлення її інших. Вона не має стосунку до пацифізму, моральних або релігійних вірувань». Якщо М. К. Ганді вважав небезпечною ідею «шукати свій порятунок, орієнтуючись на зовнішні сили і на допомогу з-за кордону», то послідовники Дж. Шарпа вдаються до останньої без найменших вагань.

Дж. Шарп вважає, що «політична влада зрештою базується на соціальному співробітництві і діях мас, але не на насильстві». Він стверджує: «Коли ненасильницькі акції здійснюються великою кількістю людей і основними інститутами суспільства, вони здатні паралізувати і навіть зруйнувати те, проти чого спрямовані». Здавалося б, мирний рух має бути зацікавлений в досягненні консенсусу з владою шляхом переговорів, однак Дж. Шарп ставиться до цього способу вирішення конфліктів украй скептично. Він допускає переговори лише як тактичний засіб: «Якщо демократи погодяться припинити опір у обмін на тимчасове послаблення репресій, їх може чекати розчарування. Так буває дуже рідко».

Дж. Шарп стверджує, що початок «ненасильницького опору» вимагає виконання чотирьох першочергових завдань: «зміцнити в пригніченому населенні рішучість, упевненість в собі й здатність до опору; зміцнити незалежні суспільні групи та інститути пригнобленого народу; створити потужний внутрішній опір; підготувати розумний стратегічний план і вміло втілити його в життя». Також він називає «три найважливіші чинники, що визначають, до якої міри влада уряду залишатиметься безконтрольною: 1) відносне бажання населення встановлювати межі його влади; 2) відносна сила незалежних організацій та інститутів, які прагнуть перекрити джерела сили; 3) відносна здатність населення відмовляти владі в згоді й підтримці».

Найважливіша роль в успіху «демократичного руху» відводиться ослабленню і підриву шести опор влади. Якщо Н. Макіавеллі закликав мудрого государя «вжити заходів до того, щоб громадяни завжди і за будь-яких обставин мали потребу в правителеві й державі», то Дж. Шарп пропонує «борцям проти диктатури домагатися прямо протилежного: «розвиток автономних (соціальних, економічних, політичних, культурних) інституцій суттєво розширить «демократичний простір» і звузить контроль диктатури». У деяких випадках він вважає за можливе створення «паралельного» («альтернативного») уряду, якому будуть готові підкоритися населення і цивільні інституції. «Тоді диктатура поступово, але з дедалі більшою швидкістю позбавляється властивостей уряду».

Також Дж. Шарп рекомендує використовувати в своїх цілях загострення класових, культурних або національних конфліктів. Дослідники відзначають, що і в Грузії, і в Україні «для запуску революційного маховика були використані реальні соціальні проблеми і лінії напруги». Дійсно, як писав Е. Тоффлер, «коли система надзвичайно нестабільна, множаться нелінійні ефекти. Великі зусилля влади можуть дати малі результати. Незначні обставини можуть ініціювати крах режиму».

Стратеги «ненасильницької боротьби» покладають великі надії на феномен, іменований ними «політичним джиу-джитсу». Йдеться про особливий процес, який може здійснюватися в ході ненасильницької боротьби, змінюючи баланс сил. Негативні реакції на насильницькі репресії проти обертаються проти опонентів, послаблюючи їх владні позиції та посилюючи ненасильницький опір. Це може спрацювати, тільки коли насильство зустрічає лише ненасильницьку непокору, а не насильство і не відмову від боротьби. В цьому разі репресії опонентів виглядають в найгіршому світлі.

Говорячи про роль інтернет-технологій, не можна не згадати концепт «розумного натовпу» (smart mob), основоположником якого є Г. Рейнгольд. Йдеться про нову форму соціально-культурної організації, яка самоструктуру-ється за допомогою мережевих електронних технологій (особливо бездротових інтернет-комунікацій). Кожна людина в такому натовпі є вузлом мережі, пов’язаним з іншими вузлами. Автор підкреслює: «Вузли та зв’язки – складові створюваних людьми громадських мереж – також є основоположними елементами комунікаційних мереж, утворених оптоволоконними кабелями і бездротовими пристроями. Це пояснює, чому нові технології зв’язку можуть призводити до глибоких соціальних змін».

Новітнім проявом «комп’ютеризації» є технологія «hive». Це своєрідний вільний Інернет, що здатний діяти в діапазоні частот, виділених міжнародними угодами для мікрохвильових печей, навіть при відключенні Всесвітньої мережі на території міста або навіть цілої країни.