Крим Наш. Або тонкощі тлумачення анексії
Автономна Республіка Крим являє собою надзвичайно важливий геостратегічний регіон, який виступає форпостом південних і північних векторів політики, регіон, який завжди притягував інтерес основних країн регіону, таких як Росія, Туреччина, Румунія. Тому, важливість оптимального політико-правового статусу півострову являє собою глобальне питання міжнародної безпеки в регіоні, а відтак – актуалізує науковий інтерес.
Вже більш ніж півстоліття Крим знаходиться у складі України. Відторження Кримського півострова від РРФСР та приєднання його до УРСР у 1954 р. припало на період, коли першим секретарем ЦК КПРС був Микита Сергійович Хрущов, і широким загалом сприймається як примхливе рішення саме цієї людини. Однак в дійсності до цього призвели значні обставини, що не тільки пояснювали доцільність передачі Криму до складу УРСР, а й надавали певного напряму подальшому розвитку Кримської області, в тому числі її культурно-національної сфери.
У березні 2014 року Російська Федерація, нехтуючи нормами міжнародного права та внутрішнього законодавства України здійснила анексію Криму. Скориставшись процесом зміни влади в Україні, розхитаністю засад громадянського суспільства, побоючись реалізації зміни влади на териротрії РФ Москва окупувала територію Кримського півострова. Головною популістською ідеєю стало історично викривлене гасло «Крим наш!».
У зв’язку з цим постає питання з’ясування історичних витоків проблеми Криму в українсько-російських відносинах.
Кримський півострів має довгу і різноманітну історію. Розташований на південь від азово-чорноморських степів, які впродовж тисячоліть були територією кочовиків, він являв собою природну нішу перепочинку для багатьох народів. Деякі з них затримувалися на півострові надовго, а для кримськотатарського народу Крим став територією формування його державності. З іншого боку, Крим був об’єктом зазіхання багатьох імперій — давніх і нових. В античні часи його населяли греки і римляни, у середньовічні — будували свої фортеці генуезці і турки, в нову й новітню добу Крим став частиною двох імперій – спочатку Російської, згодом — Радянського Союзу.
Історія російсько-кримського суперництва своїм корінням сягає ще ХVІ ст., коли відносини між Московським князівством та Кримським ханством набули ознак яскраво вираженого антагонізму як наслідку зростання політичної та воєнної ваги цих державних утворень. Стратегія Московії, спрямована на просування в південному напрямку, яскраво простежується з другої половини ХVІІ ст. В цьому сенсі важливим етапом було укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р., який закріпив головні результати російсько-турецької війни 1672-1681 рр. і надав Росії можливість форсованого просування до Чорного моря.
Завершальний етап російського завоювання Криму пов’язаний з епохою імператриці Єкатерини ІІ. Саме в цей період Росія розгорнула широкомасштабну кампанію за здобуття півострова, результатом якої стала його анексія в 1783 р.
Кримське ханство перестало існувати, попри протести корінного населення, придушені російською регулярною армією. Втрата державності спричинила масову еміграцію кримських татар до Туреччини. У 1802 р. Крим було включено до складу Таврійської губернії Росії. За даними Всеросійського перепису 1897 р. у Таврійській губернії мешкало 42,2% українців, 32,3% росіян, 13% кримських татар, 3,8% євреїв, 2,8% болгар, 5,4% представників інших етносів. У материковій частині губернії більшість населення становили українці, на Кримському півострові — росіяни й кримські татари.
Лютнева революція в Росії та подальші політичні події в центрі і в Криму справили якісно новий вплив на розвиток концепції державності у кримськотатарській політико-правовій думці. Реакцією на події в Петрограді в лютому 1917 року стала багатотисячна маніфестація кримських татар у березні в Сімферополі під гаслом «Свобода, рівність, братерство і справедливість!». На вимогу широких верств населення і національної політичної еліти Таврійське магометанське духовне правління, яке повністю дискредитувало себе корупційним продажем вакуфних земель і безпринципною позицією в духовній сфері, було ліквідовано.
25 березня 1917 року в результаті проведення агітаційної роботи та організаційних заходів представники всіх політичних сил кримських татар під головуванням С. Хаттатова провели у Сімферополі Всекримський мусульманський з’їзд, в якому взяли участь майже 2000 делегатів. На з’їзді було утворено політичний орган – Тимчасовий Кримський мусульманський виконавчий комітет (ТКМВК), що дістав визнання Тимчасового уряду Росії. Комітет, що складався з 50 делегатів, мав повноваження і діяв у період до скликання Курултаю кримськотатарського народу. Очолюваний Н. Джиханом ТКМВК складався з духовного управління і відділів вакуфного майна, народної освіти, бюджету і статистики. У підпорядкуванні ТКМВК було виконавче бюро.
Стосовно майбутнього політичного устрою Криму в програмі зазначалося, що татарський народ в єднанні з іншими народностями, що населяють Крим, не вимагає для себе політичної автономії, але й не дозволить запровадження в Криму політичної гегемонії будь-якого народу, що не має ні культурних, ні історичних, ні етнографічних прав на неї. Татарський народ вимагає національно-культурної автономії як необхідного фактора для вільного розвитку національної самосвідомості народу. В цілому програми свідчать про політичну незрілість «татарської демократії», її сподівання на центральну владу.
Суперечливість багатьох положень програм свідчила про тимчасове трансформування у «єднанні» національної еліти, про приховані і глибинні протиріччя в її середовищі, які восени 1917 року виллються у відкрите політичне розмежування і як наслідок різне бачення перспектив правового врегулювання статусу Криму.
В свою чергу, під час проголошення Української Народної Республіки (УНР) у листопаді 1917 р. вона заявила претензії тільки на материкові повіти. Пізніше міністр закордонних справ в уряді гетьмана П. Скоропадського Д. Дорошенко вказував на те, що Центральна Рада даремно відмовилася від Кримського півострова. Справді, керівники Центральної Ради могли б розглядати Таврію як єдиний господарський організм, яким вона стала за понад століття свого існування. У межах всієї губернії українці становили, як засвідчив перший всеросійський перепис населення 1897 р., 60% населення.
Але в тогочасному розумінні голови Центральної ради історика М.Грущевського, українцям важливо було окреслити межі своєї етнічної
території, тому, як зазначає сучасний український історик С.Кульчицький, «переміг… не економічний, а етнографічний підхід.
Втім, після приходу до влади у Києві у квітні 1918 р. уряду гетьмана П. Скоропадського, доля Кримського півострова та питання його приєднання до України стали предметом його уваги. На мирних переговорах Української Держави й РСФРР, що розпочалися у травні 1918 р., проблема Криму була однією з найгостріших. Її гостроту посилювала складна політична ситуація на півострові. У грудні 1917 р. владу в Криму перебрала створена з представників міських дум, земств, громадських та політичних організацій Рада народних представників, яка на курултаї в Бахчисараї проголосила Кримську республіку, яку визнала УЦР. Але в січні 1918 р. владу в Криму захопили більшовики, які 21 березня створили Радянську соціалістичну республіку Тавриди.
Знаючи про намір деяких українських більшовиків включити до складу радянської України всю Таврійську губернію, керівникиРКП(б) їх попередили: Крим повинен належати Росії. Після розформування Південного фронту в грудні 1920 р. М. Фрунзе став командувачем військами України і Криму. З самої назви цієї посади випливало,щоРосія маєнамірзалишити Крим за собою. 21січня 1921р. відбулось спільне засідання Кримського ревкому та Кримського обкому РКП(б), на якому розглядалося питання «Про політичні взаємовідносини Криму з РСФРР та УСРР».
Прийнята резолюція була короткою: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москвіна становищі автономної одиниці, привласнити їй назву «Кримська автономна область»». У протоколі зазначалося: «Ю. Гавен залишається при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, й тому Кримську автономну область треба назвати -Кримська комуна».
Варто вказати, що у період післявоєнної відбудови спостерігався відтік робочих кадрів з України, що також потребувала їх для відновлення. Це не лишилося без уваги М. Хрущова, який ще у 1945 р. їздив до Москви з пропозицією передати Крим Україні, на що отримав гучну відмову. Згідно цього, зацікавленість Хрущова у передачі Криму Україні, у якості відновлення справедливості між республіками, була очевидна, що він і намагався реалізувати після приходу до влади в СРСР.
Проте варто зазначити, що причини, які запевнили Президію КПРС у доцільності передачі Криму у 1954 році спирались перш за все на економічні фактори. По-перше, після війни Крим знаходився у стані розрухи, депортація кримських татар та інших «небажаних» народностей, призводило до спустошення півострова та різкого падіння господарського розвитку, що й без того переживав післявоєнну кризу. Переселення людей з Росії не давало значного результату, з причини поганої пристосованості росіян до кримського климату. Залучені до процесу переселення українці мали більший результат в господарстві.
По-друге, процес відбудови Криму (що не був завершений навіть у середині 1950-х років) потребував значної уваги та виділення коштів, які РРФСР, обтяжена гонкою озброєнь та іншими витратами, не могла або не хотіла виділити. Українська РСР, що мала величезний господарський потенціал, могла підняти Крим.
По-третє, Українська РСР дійсно, як зазначено в офіційних документах щодо передачі, була поєднана з Кримом єдиним простором. Знаходження України та Криму у різних системах господарчого розподілу, створювала ускладнення для обох сторін. Вирішити проблему зводнення Криму ще за сталінських часів хотіли завдяки створенню штучного моря на Дніпрі, однак для цього треба було приєднати до Криму частину української території, або навпаки – Крим до України. Крім того, це розширювала транспортну мережу як України (більш широкий вихід до моря), так і Криму (розширення наземного сполучення, що раніше ускладнювалося відірваністю від території РРФСР); віддаленість від промислових та енерго-паливних баз РРФСР, яких не було на півострові, також створювали значні ускладнення, що вирішувались приєднанням до УРСР.
В свою чергу, Б. Дейч, Голова Верховної Ради Криму у 2002 – 2006 рр., свідок тих подій, зазначав, що «саме життя переконало людей…, що Крим органічно всім складом економіки і суспільства поєднаний з Україною, яка зробила дуже багато для того, щоб прискорити його соціально- економічний розвиток в повоєнний час. Це був закономірний, виважений крок, продиктований економічною доцільністю…зроблений він був не самим Хрущовим, а всіма повноважними на той час найвищими органами влади, до яких входили тисячі найвпливовіших людей того часу, і ні в кого цей крок не викликав заперечення…всі вважали його оптимальним в тій соціально- економічній ситуації, яка склалася».
Однак існує також інший бік проблеми, який вважається достатньо обґрунтованим – національна обумовленість процесу передачі. Скоріш за все саме Хрущов був її ініціатором, проте не тільки він приймав участь у передачі Криму Україні – це рішення було колективне, зумовлене комплексом вище зазначених обставин. Саме це пояснює той факт, що коли у 1964 р. Хрущова було відсторонено від влади та скасовано його реформістські постанови, Крим не було повернено до РРФСР; також підтверджує зазначене – піднесення авторитету та популярності українського народу в СРСР у наступні роки.
Тож коли 1954 р. Крим увійшов до складу Української РСР, це рішення союзного центру заперечень з боку російського республіканського керівництва не викликало. Питання про правомірність передачі Криму до складу Української РСР не ставилося російською стороною і після прийняття Верховною Радаю України Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Понад те, демократичні сили парламентів двох республік у серпні 1990 р. заклали нові засади у фундамент відносин між Україною та Росією.
Наслідком взаємодії представників українського парламенту, згуртованих у фракцію «Народна рада», та їхніх партнерів з блоку «Демократична Росія» російського парламенту, стало підписання «Декларації принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР», що базувалася на Деклараціях про державний суверенітет України і Росії.
Цей документ підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб’єктів міжнародного права, «суверенну рівність» обох країн; принцип невтручання у внутрішні справи одна одної і відмову від застосування сили у
їхніх відносинах; непорушність існуючих державних кордонів між обома державами і відмову від будь-яких територіальних претензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і культурних прав представників народів РРФСР, що мешкають в Україні.
В свою чергу, 2 лютого 1991 Законом України «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки» (стаття 1) була відновлена Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка в межах території Кримської області в складі Української РСР.
Прийняті в наступний роки Конституція України, Закони України «Про Автономну Республіці Крим» від 17 березня 1995 року, «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим »№ 90 / 98- BР від 10 лютого 1998 року, «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», від 11 липня 2010 р Конституція Автономної Республіки Крим визначили межі діяльність органів влади автономії, наділили їх значно більшими повноваженнями, у всіх сферах політичного, соціального і культурного життя, ніж їх мають інші області України.
Таким чином, Автномна Республіка Крим є специфічною адміністративно-територіальною одиницею з особливим правовим статусом і більш широкими повноваженнями в порівнянні з областями України. Згідно Конституції України, Конституції АРК, законами України Автономна Республіка Крим є складовою і невід’ємною частиною України і наділена повноваженнями, що істотно відрізняють її від областей, як адміністративно-правових одиниць унітарної держави. Таким чином, Крим – це частина окупованої території української держави.
